Створення небайдужих спільнот
Навіть у випадку з найскладнішими групами учнів рівень культури молоді переважно визначається поведінкою дорослих.
Небайдужа спільнота може існувати лише за умови, коли допомога стає модною, а будь-який прояв кривди — неприйнятним для переважної кількості учнів. Це може здатися занадто ідеалістичним у світі, де висміювання є першорядною забавкою; де до нього вдаються спортсмени, вулична культура, а часто і родина. Однак дедалі зростає кількість свідчень про те, що цілеспрямоване втручання, як-от програма творчого розв'язування конфліктів, уповільнює наростання ворожого мислення й агресії.
Для загального користування написана програма «Шкільний шериф». Це пілотний проект. Вчитель може запропонувати дітям у своєму класі займатися по цій програмі, доповнювати її, вносити зміни на власний розсуд.
Кожен може її скачати, роздрукувати і якщо щось залишилось незрозумілим, подзвонити за цим номером – 0989557802 Юлія , або написати листа ubh377@gmail.com
Пілотний проект ШКІЛЬНИЙ ШЕРИФ і до нього необхідні матеріали:
- ЧЕК 2х
Щодня сотні тисяч учнів стають об’єктами глузування однолітків. Коли вербальна агресія доростає до фізичного насильства, більшість шкіл відповідають на це рішучими кроками. Але розмаїття явищ цькування у школі включає не так очевидне насильство, як приховане психологічне протистояння. Воно виявляється у формі загального висміювання, психологічного залякування, групового 
неприйняття.
Кепкування може бути безневинною забавкою, і кожен із нас час від часу бере участь у добродушних жартах, які є однією з об’єднавчих сил дружби. Але коли кпини перетворюються на висміювання, вони перестають бути жартами. Кпини також не є тим природним соціальним досвідом, який готує дітей до життя в грубому і безладному світі. Насмішка — потужний соціальний ритуал, вироблений для приниження певних осіб і відлучення їх від загалу. Таких затаврованих осіб антропологи називають «зараженими», суспільна думка сприймає їх як псевдолюдей (недолюдей). Цей знецінений статус дозволяє членам певної групи безкарно кривдити своїх вигнанців.
Висміювання є варіантом цькування. Як і фізичне цькування, психологічний його різновид представлений багатьма відтінками і формами. Воно може включати глузування, образи, жарти, покликані перетворити особу на об’єкт зневаги і збиткувань. Образа може стосуватися одягу людини, її зовнішності, характеру, може принижувати родину, расу, стать, сексуальну орієнтацію, цінності. Висміювання навіть не потребує слів, оскільки глузливі погляди і жести досягають тієї самої мети. Всі ці прояви глуму мають спільну рису — межа між грайливим кепкуванням і неповагою, приниженням особи виявляється перейденою.
Переслідування однолітків становить одну з найбільших проблем сучасної системи освіти, на яку й далі дивляться крізь пальці. Навіть у школах із великими ресурсами 25 відсотків дітей визнають, що ледь чи не найсерйознішим клопотом для них є страх перед цькуванням. При цьому чимало дітей молодшого шкільного віку зізнаються, що вчителі рідко говорять із ними про цькування і залякування. Переважна більшість дітей швидко усвідомлює, що вони не можуть розраховувати на захист учителів. Насправді цькування трапляється як у межах школи, так і поза нею, але завжди поза ареалом безпосереднього вчительського нагляду. Жертви шкільного залякування розповідають, що вони пересуваються по школі, повсякчас пам'ятаючи про небезпечні зони: вбиральні, ігрові майданчики, дорога додому. Боязкі діти, котрі намагаються триматися ближче до вчителів, тільки ризикують бути висміяними як учительські мазунчики.
Можуть застосовуватися і витончені форми цькування, оскільки деякі види кепкування розраховані на те, щоб їх не помічали. Наприклад, коли діти глумливо закочують очі або всі гуртом бойкотують когось із однокласників. Іноді вчителі розпізнають ці прояви, однак вирішують проігнорувати їх, сподіваючись, що діти навчаться розв'язувати свої проблеми самостійно. Як показав 400-годинний відеозапис, що задокументував випадки цькування у школі, вчителі помічали їх і втручалися тільки в одному з кожних 25 епізодів (Марано, 1995).
Кривдники, жертви і сторонні спостерігачі
Донедавна більшість дослідників припускали, що фізична агресія — це найбільш руйнівна форма цькування. Звичайно, фізична кривда нестерпна, саме тому школа ставиться до таких дій жорстко. Одначе протягом останнього десятиліття було з'ясовано, що тривале глузування може мати так само руйнівний вплив на його жертв. Гувер (2000) провів низку досліджень, у яких учні відзначали, що глузування було переважним видом цькування, який вони на собі відчули. Насмішки і психологічний тиск чинили такий самий руйнівний вплив, як і періодична фізична кривда з боку однолітків.
Оскільки висміювання являє собою прямий напад на почуття власної гідності, то, триваючи в часі, воно може змінити життя дитини. Глум пробуджує у його жертви сильні негативні емоції — сором, неспокій, страх. Більшість дітей відчувають гнів як реакцію на таке ставлення, однак вони безсилі припинити це. Дехто робить висновок, що він/ вона є упослідженою особою, яка заслуговує на нехтування. Замість того, щоб визнати, що з ними зле поводяться, діти почуваються поганими й осоромленими. Коли тривале висміювання поглинає здатність дитини сподіватись на краще і дати собі раду з ситуацією, настає криза. Особа може впасти в депресію, чи перетворитися на саморуйнівника, або, в окремих випадках, знайти підтримку ззовні. У багатьох трагічних випадках шкільного насильства діти, які відчували себе жертвами кпинів, хапалися за зброю чи шукали асоціальних союзників і мстилися своїм кривдникам.
Висміювання справляє цілком протилежний ефект на кривдника як такого. Тоді як роль об’єкта глуму руйнує почуття людської гідності, багато хто з кривдників вважає себе могутнім і плекає відчуття пихи, кривдячи інших. Дослідження кпинів доводять, що кривдники впевнені в собі, насолоджуються пануванням над іншими, почуваються комфортно, поводячись агресивно. Схоже на те, що вони не співчувають жертвам. Часто так буває не тому, що кривдники позбавлені сумління, просто вони вчаться виправдовувати свою поведінку хибними судженнями. Такі особи чіпляють жертвам принизливі ярлики («він — нікчема»), применшують шкідливий вплив власної поведінки («ми просто жартували»), звинувачують жертву («він сам винен»). Унаслідок цих когнітивних перекручень молодь приглушує голос сумління (Гіббс, Поттер, Голдштайн, Брендтро, 1998). Виправлення таких осіб потребує виховання почуття емпатії до інших і відновлення їхнього спотвореного способу мислення.
Важлива роль спостерігачів
Дослідження свідчить, що незначна частина учнів, можливо, менше, ніж 10 відсотків, виступають у ролі кривдників, і приблизно таку саму кількість становлять постійні жертви. Одначе якщо дослідити цькування глибше, стає зрозумілим, що найдраматичніша роль відводиться аудиторії. Дехто стає для кривдника групою підтримки, тоді як мовчазна більшість сторонніх спостерігачів самою своєю мовчанкою уможливлює несправедливість.
Хоча учні, які спостерігають за цькуванням, можуть співчувати жертві, вони рідко виступають на захист однолітків, аби самим не перетворитися на об’єкт висміювання. Ця нездатність допомогти особливо трагічна, оскільки дитині, яка розраховує принаймні на одного друга, легше витримати приниження. Одначе зміна клімату школи потребує більше, ніж віднайдення кількох сміливих учнів-охоронців для скривджених дітей. Насправді найефективніше викорінити цькування можна буде тільки за умови, коли його визнає огидним уся мовчазна більшість.
